Ми не могли відмовити собі у задоволенні навести
бодай у такому вигляді зняту з сайту „Телекритика” промовисту
реакцію на нашу конференцію тих, хто сьогодні нібито уособлює
„справедливий гнів”.
Давайте без емоцій, галасу та істерики. У чому цей „справедливий
гнів” наших опонентів?
Хіба вони, а не учасники конференції встали на захист рядового
журналіста районки?
Не вони, а ми.
Хіба вони висловили громадянську позицію щодо спроб іноземного
втручання у вітчизняний інформаційний простір?
Не вони, а ми.
Хіба вони зажали від Верховної Ради припинити вовтузню довкола
так званої „свободи слова”, а насправді Верховного Наступу
на ту саму свободу слова, тільки вже з боку самої ВР?
Не вони, а ми.
Хіба вони запропонували владі розпочати конструктивний діалог
та співпрацю без політичної заангажованості з журналістськими
організаціями і з цією метою прийняли рішення про утворення
відповідних журналістських комітетів?
Не вони, а ми.
Хіба вони першими виступили проти прийняття Концепції роздержавлення
ЗМІ публічно, широко, відкрито, продемонструвавши і зрілість,
і громадянську позицію?
Не вони, а ми.
Хіба вони звернулися до Президента, уряду та Верховної Ради,
до МЗС , ПАРЄ і РЄ з вимогою продемонструвати ті самі принципи,
які декларуються ними усіма?
Не вони, а ми.
Хіба ми, не зважаючи на думку журналістської громадськості,
наполегливо, крок за кроком, намагаємося „проштовхнути” законопроект
про роздержавлення ЗМІ через Комітет ВР з питань свободи слова
та інформації, тобто, через комітет „Нашої України”?
Не ми, а вони.
Хіба ми одержали понад сто тисяч доларів США для Асоціації
видавців періодичної преси на розробку антижурналістських,
а, загалом, антинародних законопроектів?
Не ми, а вони.
Хіба ми лизали рученятка спочатку Карлосу Паскуалю, а згодом
його наступнику пану Гербсту, аби він привселюдно, безпардонно,
образливо та відверто по-хамськи висловлювався відносно нашої
держави?
Не ми, а вони.
Чому не вони, а ми заявили на весь голос про пріоритет державницької
позиції для громадянського суспільства, невід’ємною часткою
якого є і журналістська громадськість?
Нарешті, хіба ми здійснили напад на редакцію газети „Молода
Галичина” у Львові за те, що журналісти посміли „образити”
„нашеукраїнців”?
Не ми, це зробили а вони.
І якщо сьогодні ви виступаєте на їхньому боці, дозвольте вас
запитати: ви що, з бандитами?!
А тепер ще трохи про культуру вести дискусію та необхідність
говорити правду. Я особисто давав інтерв’ю пану Аксанюку у
якому підкреслив: організатором конференції і саме конференції
була і залишилась редакція газети „Час пік” і пан Муравенко,
її редактор, який водночас є і приватним підприємцем, здійснившим
цю акцію. Пан Петренко, Юричко та інші були запрошені особисто
мною, а конференція була проведена на гроші, зібрані мною ж,
протягом трьох місяців після того, як ми прийняли таке рішення.
Конференція була скликана згідно з рішенням зборів редакторів
Одещини разом з правлінням обласної організації НСЖУ, на розширеному
засіданні, яке відбулося в Одесі під моїм особистим головуванням
25 липня 2003 року і текст якого був опублікований у газеті
„2000” та розповсюджений по мережі „Інтернет”. Чому ж пан Аксанюк
розповсюдив інформацію брехливу?
А з тої ж самої причини, що і все інше.
Гріх, панове, писати брехню про керівника головного управління
інформаційної політики Адміністрації Президента та голову Держкомтелерадіо,
які тільки з вашої подачі ініціатори і цього форуму, і ідеї
Великого журі і таке інше. Все це було чорним по білому запропоновано
особисто мною у моєму першому відкритому листі на ім’я вищеназваних
осіб, коли ваш покірний слуга наважився зробити перший крок
і підписався сам.
Сором, панове, брехати і про саму конференцію, і про те, що,
як стверджує пан Лубченко, „у демократичному суспільстві, яким
прагне стати й українське, не можуть бути засоби масової інформації,
які існують за бюджетні кошти”.
Скажіть, будь ласка. Ігоре Федоровичу це ж саме, ну, наприклад,
прем’єр-міністру Великобританії Тоні Блеру, мовляв, за яким
лядом у вашому демократичному суспільстві держава повністю
фінансує „Бі-бі-сі” і водночас не має жодного натяку на право
диктувати журналістам свою волю? Чому ви не скажете Тоні такого?
Чому ви не скажете Президентові Франції, що виділяти бюджетні
гроші на французькі ЗМІ „не демократично”?
Не скажете ж! Тоді чому ж ви нас тримаєте за дурнів? На якій
підставі взагалі ви наводите приклади, абсолютно несумісні
з нашими умовами, тим паче, що скрізь і всюди держава здійснює
і підтримку, і бюджетне фінансування ЗМІ, і лише у нас знаходяться
ентузіасти по ліквідації свого брата-журналіста, як факту!
І потім. Сором, панове переходити на особистості на зразок,
сякий-такий Юричко, Петренко. Там працював, там зняли з роботи,
там дали „притулок” і так далі. Ми ж не згадували, Ігоре Федоровичу
історії, за якої ви свого часу позбулися крісла головного редактора
газети „Освіта”. А я особисто дуже багато про це міг би розповісти.
Причому, правду, а не брудні натяки і абсолютну брехню, як
це зробив пан Аксанюк по відношенню до Василя Юричка. То як?
Може і нам вдатися до персональних історій?... А тепер тільки
уявіть, скільки я методом пана Аксанюка можу ще й додати, мобілізуючи
власні інтелектуальні сили!
Ні, дихайте спокійно. Ми, як вже підкреслювалося вище, не вони.
І цим все сказано...
Олександр Муравенко